Фільм є новаторським та монументальним дослідженням проблеми мовного питання в Україні. На прикладі досвідів інших країн, зокрема Білорусі та Ізраїлю, фільм доводить думку про те, що мова була, і особливо гостро сьогодні є одним із головних факторів національної безпеки та цілісності кожної країни, а також вирішальним фактором у стані гібридної війни, в яку втягнуто Україну.

У центрі сюжету стрічки — історія подорожі бійця на позивний «Лавр», Валерія Лавренова, котрий вижив, та його дівчини Анастасії, режисерки фільму, до лінії фронту і спроби спільного життя після всього побаченого і пережитого. Він був добровольцем на фронті, вона приїхала туди одразу після битви. Він потрапив в Іловайський котел, втратив найближчих побратимів, вона, подорожуючи розбитими містами, намагається зрозуміти сутність війни та кохання. І обоє відверто розповідають один одному, що відчувають під час військових дій, виходу з котла, спроби жити разом і нової, вже спільної подорожі на передову.

Потужний портрет яскравого покоління молодих українців, народжених після розпаду Радянського Союзу, сформованих Майданом 2013 року, натхнених силою політичних змін та зранених війною.

Це фільм про становлення української галузі ІТ від 50-х років ХХ століття, коли українські інженери працювали над створенням першого комп’ютера, до сьогодення, коли ІТ-сектор став важливою частиною боротьби з росією....

Є Португалія, є португальська мова і є українська режисерка, який вивчає мову і підходить на роль потенційної мігрантки. Є також гра слів: zangar і o zangāo. Як можна виразити таку потужну емоцію, як гнів, у крихких спробах початківця? Відеоесей зітканий з розповіді режисерки, мовних уроків, особистих відеозаписів та архівних київських кадрів — він розкриває розколоту реальність кожного, хто шукає безпечного місця за кордоном і водночас тужить за домівкою, яка перебуває під постійною загрозою війни.

Війна в Україні вирує вже більше п’яти років. Проте підлітки не перестають думати про навчання, відкриття нових міст та їх світле майбутнє. Конфлікт виникає на кожному кроці, як тільки діти відчиняють двері своєї кімнати. Руслана Абросімова, проживає в м. Мар’їнка Донецької області. Це дитина, яка постійно носить широкі сорочки, рвані джинси, кепку та пару своїх єдиних кросівок. Вона не любить підкорятися правилам вулиці, але любить їх створювати сама. Зараз Руслана перебуває в безумовному воєнному стані і щодня бореться зі своїм бажанням вийти на вулицю або залишитися вдома, у безпеці, у своїй кімнаті. Вікно в її кімнаті — це її єдиний зв’язок із зовнішнім світом, де так багато цікавих і невідомих речей... і де так багато небезпек.